Перші щорічні Сковородинські читання

Всеукраїнські Сковородинські навчання “Пізнай себе” започатковуються 5 жовтня 2017 року, у Всесвітній день вчителя, й проводитимуться в цю пору щорічно по всій Україні, в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Словаччина, Угорщина, Австрія, Північна Італія, Німеччина, Польща), та в українських освітніх закладах за кордоном.

Прагнучи гідно відзначити у 2022 році 300-літній ювілей великого українського мислителя-мудреця, педагога, філософа, поета, композитора, музиканта, культурно-освітнього подвижника Григорія Савовича Сковороди (1722—1794) на всеукраїнському й міжнародному рівнях та задля популяризації його багатої духовно-педагогічної спадщини серед освітян, учнівської, студентської молоді й широкого суспільного загалу Міністерство освіти і науки України запровадило з 2017 року Всеукраїнські Сковородинські навчання “Пізнай себе”, зініційовані Українським фондом культури.

Ще наприкінці 2012 при Українському фонді культури було створено Всеукраїнський громадський організаційний комітет з відзначення 300-літнього ювілею Григорія Савовича Сковороди, який очолив Борис Олійник. Весь ювілейний проект було названо “Григорій Сковорода — 300”. Нині Громадський організаційний комітет з підготовки й проведення Сковородинських навчань очолюють співголови — академік НАН України Ярослав Степанович Яцків та міністр освіти і науки України Лілія Михайлівна Гриневич. Базові матеріали Навчань розіслано Департаментам (управлінням) освіти і науки обласних, Київської міської державної адміністрації, інститутам післядипломної педагогічної освіти, вищим навчальним закладам України. Провідною організацією з проведення Навчань визначено Державну наукову установу “Інститут модернізації змісту освіти” МОН України.

"За Сковородою, пізнати себе — це не тільки розумом осягнути своє життя, а пережити його через почуття. Сам Сковорода набирався знань не з книг, а з власного внутрішнього самопізнання й переживання — у вільному духовноиу досвіді та з живої традиції рідної культури. Мудрець розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання: “Не розум од книг, а книги од розуму народились”. Так Сковорода означив вторинність книги (біблії). Як мудрий вчитель Григорій Савович нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання — осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди — “Навчаю тих, хто бажає знати”. Подібними принципами добору учнів керувалися давньогрецький мудрець Сократ: “Заговори, щоб я тебе побачив, і зроби, щоб я тебе зрозумів” та давньокитайський просвітитель Кун Фу-цзи (латинізоване: Конфуцій; 551 до н. е. — 479 до н. е.): “Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю”. Подібного принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820—1903): “Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань” - культурософ Олександер Шокало.

Уривок інтерв’ю з культурософов Олександром Шокало, вела розмову Любов Голота:

— Як сам Сковорода зі своїми моральними вимогами до людей уписувався в тогочасне суспільне середовище?

— Суспільну силу духовних прагнень мудреця проникливо охарактеризувала Олександра Єфименко: “Але, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами — і це велике підтвердження його видатної сили”. Дослідниця завважує, що мандрований мудрець Григорій Савович своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо “давня Вкраїна — дуже проста й демократична за устроєм — завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків … було звичайнісінькою справою”.

Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Активними популяризаторами пісенного доробку Г. Сковороди стали мандрівні народні співці — кобзарі, бандуристи, лірники, які співали його пісні по містах і селах. Чи не від народних співців — кобзарів списував Сковороду Шевченко?

— Справді, Шевченко й Сковорода глибоко споріднені з феноменом кобзарства.

— Українські народні співці, зокрема кобзарі, уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку “Кобзар”. Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем — Співцем. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну сутність українського народу, геній слов’янства Іван Бунін (1870—1953): “Кобзар — …син народу, який не відділяє Землі од Неба…”.  Таким, подібним до кобзаря, феноменальним мандрівним співцем-мудрецем був і Григорій Сковорода, який уособлював своїм подвижництвом нероздільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: “Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається”. При цьому мудрець зосереджує свою увагу на внутрішньому аспекті життя — на відчутті щастя як любові, ладу, Істини: “Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного”.

За висновками дослідників, пісні Сковороди виконували не лише народні співці, а й хорові колективи, зокрема, хор “малолітніх півчих”, яким керував наприкінці XVIII століття великий український композитор Артемій Лук’янович Ведель (1767—1808).

Уперше частину хорової спадщини Г. Сковороди (поряд із творами А. Л. Веделя, М. С. Березовського, Д. С. Бортнянського) записав П. І. Муравський (1914—2014) з хором студентів Київської державної консерваторії на платівку “Шедеври української хорової музики” (записали 1972, а платівку випустили 1988). Композиторський геній Г. Сковороди представлений шедевром — “Херувимська”.

Музично-педагогічна й композиторська спадщина Г. Сковороди потребують глибокого вивчення і впровадження в систему української музичної освіти й загальної культури. На основі Сковородинського філософсько-мистецького синкретизму основоположник нової педагогіки й народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1871) сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини: “Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою”. Суть цієї триєдиної системи навчання: діти паралельно вчаться читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота— знаки мови, математики й музики, через які дитина навчається пізнавати себе, розвивати свої вроджені здібності, відчувати природний лад, осягати істинне знання й мудро жити в Істині.  На цій неподільній основі визріває цілісне людське єство в триєдності душі, серця й свідомості, поєднаних волею духу. Тільки цілісна людина здатна цілковито пізнати себе й осягнути Світ – власною волею здійснити своє неповторне покликання у Світі, поєднатись зі Світом у відчутті щастя.

— Ідеї єднання зі Світом начебто суперечить Сковородина теза “Світ ловив мене, та не впіймав”…

— Суперечність виникає через неправильне тлумачення Сковородиного “Мір”. Староукраїнською, як і сучасною, мовою мир — громада, а не світ; це не космогонічне, а соціальне поняття. Сковорода щиро ділився з правдивими людьми знаннями свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини — вони вважали істинним те, з чого мали вигоду. Сковорода розрізняв людей, недвижну масу народу й мертві душі. Це відповідає поділу в українському моральному світогляду на людей, недолюдів і нелюдів. Саме мертводушні нелюди присипляють людей, перетворюючи їх у недвижну масу пожиточного матеріалу для паразитування на ньому. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно — парадоксальною філософемою: “Мир ловив мене, та не впіймав”. “Мир”(натовп, соціум) не “впіймав” ні Сковородиної Істини своїм темним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії — свою самостійність, незалежність од речей і людей. Подібно до Сковороди, плекав свій дух не в публічному гаморі, а в таємничому єднанні з Істиною Гоголь: “…Я завжди тікав від політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Богом”.

— Жити в миру й бути непідвладним йому — це велика відвага духовних подвижників.

— Сила Сковородиного духовного подвижництва — його жива, дієва мудрість. Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав “синами віку”, осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколіннь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-річчя народження свого Вчителя має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення духовного подвижника мудреця Сковороди — Сковородинство.

Сковородинство — своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу. Як ствердив український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977): “українська духовна історія все, як зачарована, повертається до “Сковородинства”.

Матеріали (Режим доступу): Всеукраїнські Сковородинські навчання “Пізнай себе”
Перші щорічні Сковородинські читання
Підготувала науково-технічна бібілотека