Володимир Сосюра: ВРЯТОВАНИЙ БОЖЕВІЛЛЯМ

Безумство та творчість чомусь завжди йдуть поряд. Письменники, які закінчували життя у божевільні, і поети, яких божевільними вважали все життя, – явище більш ніж звичне. Звинувачення у безумстві було в радянські часи ще й зручною зброєю проти митців. Проте декому воно рятувало життя…

 В наш час його називають видатним поетом, та найцікавішою людською постаттю. Так почали називати Володимира Сосюри після самогубства Миколи Хвильового. Володимир Сосюра один із поетів, який писав вірші не тільки для народу України, а й для величі Радянського Союзу. Але мало хто знає, що автор, який написав милозвучну поезію «Любіть Україну», побував в психіатричній лікарні.

В той час в тюрми, на заслання і в божевільню потрапляли всі на кого був донос. Так само і Володимир Сосюра потрапив у божевільню через донос, який сам на себе і написав. Такий донос відбувся, в 1925 році, коли автор випустив автобіографічний роман «Третя рота», в якому, крім спогадів дитинства і юності, вмістив епізоди про часи громадянської війни. Поет повідав загалові про своє життя-буття у лавах петлюрівців, де він був воїном елітного підрозділу особистої охорони Симона Петлюри.

Досить «совєтизована» на той час громадськість зреагувала на таке зізнання, м’яко кажучи, не дуже прихильно. Тоді таких називали «петлюрівськими викормишами». У москвофільській атмосфері додумався написати поему про Мазепу, та так захоплено, що на додачу був затаврований мазепинцем. Перелік доказів Сосюриного безумства із кожним роком збільшувався. Поет ледь не полаявся з Яловим, коли той щиро не радив йому друкувати «петлюрівську» частину біографії. Товаришував із Хвильовим і Скрипником. Більше того, після самогубств обох ще намагався доводити, що то були не вороги народу, а патріоти. Чим же не божевільний? А було те «безумство» лише довірою до влади, яка колись, на початку двадцятих, проголосила всезагальне помилування і плюралізм. Бідолашний Сосюра вперто вірив, що то лише помилки, а не система в дії…

У 1934 році й запроторили на Сабурову дачу, в «дурку», але діагноз ніхто й не намагався поставити. На такі дрібнички в радянські часи ніхто уваги не звертав.

Сосюра провів у психіатричній лікарні тиждень. Намагався з’ясувати для самого себе: може, він справді несповна розуму, але просто цього не помічає, як і кожен божевільний… Згодом до поета дійшло: ні, з головою поки що все гаразд. Але поруч знаходяться справжні божевільні, з якими побудеш певний час  – і сам таким станеш.

Поночі переліз через паркан лікарні. Потім околицями й городами пробирався до міста. Замкнувся у власній квартирі з револьвером і почав вимагати медкомісію. Отоді-то й згадали, що Сосюра не тільки поет, а й колишній петлюрівець: і стріляти вміє, і вбити може…

За кілька днів медкомісію привезли його додому, і ознак божевілля лікарі не знайшли. Натомість виявили нервовий зрив і психічне виснаження, що й не дивно як на таку милу життєву ситуацію. Так поет Володимир Сосюра на кілька років замість Сабурової дачі отримав Кончалову, пансіонат із лікування нервових та психічних розладів, і, відповідно, Підмосков’я замість України.

Здається історія на цьому завершується, але ні під час війни у 1944р. виходить поезія «Любіть Україну», на яку під час війни ніхто не звертав увагу. А як закінчилася війна, радянська влада згадала про Сосюру і про його вірш, в якому описувалася величчь України, а не Радянського Союзу. Поет-безумець зрозумів, що знову пахне смаленим, проте запізно.

Сосюру змусили покаятися і покаяння не прийняли. Знову був він петлюрівцем, націоналістом, божевільним. Пив. Виправляв тексти. Терпів відмови видавництв, що не ризикували друкувати неблагонадійного. Усе намагався комусь щось пояснити, довести, але отримував тільки нові нервові зриви. Був виключений із партії, ледь не щодня читав і чув нові цькування. Прізвище «Сосюра» заміняли Петлюрою – із поета зробили таке собі постраховисько, яким можна залякувати чесних трудящих, аби не допустити рецидиву любові до України. Зрідка траплялося й інше – щире захоплення і вдячність студентів, яких ще не навчили боятися. Зали, переповнені тими, хто приходив послухати Сосюрину поезію. Але таких віддушин було ой як мало…

Поет відважився, на божевільний крок він написав листа людині, яка у Радянському Союзі вирішувало все. Це був лист-благання людині, яка могла зробити не щось, а все – Сталіну. Опальний поет завершив послання словами: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!» І відправив. А дружина Марія потайки в той самий конверт вклала виписку з психіатричної лікарні – з діагнозом та історією хвороби.

Кажуть, що Сталін любив наркоманів і божевільних, бо не вважав їх протести вагомими і здатними спричинити хоч якісь зміни. Тим більше, заклики від таких людей не сприймаються «нормальними» громадянами і, відповідно, дискредитують саму ідею опозиційності.

 А може, то був майже нереальний для сталевого володаря вияв жалю, співчуття, справедливості. Чи не вважав він провину достойною кари. Причини, з яких Сталін вирішив помилувати юродивого Сосюру, не такі вже й важливі. Напис червоним олівцем: «Восстановить в партии. Лечить» – резолюція, якій просто не посміли суперечити. Іронія долі: від розправи системи Сосюру врятувало божевілля, нав’язане тією ж системою.

Матеріали (Режим доступу):https://vsiknygy.net.ua/review/1011/