Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України

Історія Євгена Петрушевича – це історія становлення української політичної нації; це історія безкомпромісності у національно-визвольних змаганнях; історія організатора обструкцій у Галицькому сеймі та очільника взірцевого правосуддя в часи Української революції 1917-23 рр.; історія успішного адвоката, та друга, в якого не було друзів. 

"У 1921 році уряд Петрушевича запропонував на розгляд Ліги Націй проект "Галицької Республіки" як держави трьох народів - українського, польського та єврейського. Однак на перешкоді стали нафтові суперечки між Великою Британією та Францією..." 

Якщо говорити про "батьків-засновників" сучасної України, то ім’я Євгена Петрушевича, без сумніву, буде одним із провідних у цьому списку. Історія Євгена Петрушевича – це історія президента Західноукраїнської Народної Республіки, якому пропонували очолити всю Україну. Це історія організатора, який подав взірець правопорядку в контексті всієї Української революції 1917-23 рр.; історія заручника закулісних ігор Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, Великої Британії та Франції. Це історія еміграційної самотності, впливу радянської пропаганди, непорозуміння з українським визвольним рухом, самопожертви та усвідомлення своєї місії.

Нащадок давньої династії галицьких священиків, Євген Петрушевич вибрав шлях правника й державотворця. Він відіграв провідну роль у створенні західноукраїнської державності та першому об’єднанню Галичини з Наддніпрянщиною.

Давній родовід
Петрушевичі мали литовсько-білоруське шляхетське походження. Їхній давній рід колись розділився на дві гілки: литовську та галицьку. Литовська гілка згодом спольщилася, а представники галицької, щоб уникнути цієї долі (як і долі більшості галицьких боярських родів), висвятилися у священики. Найдавніший предок Євгена, про якого є задокументовані свідчення, о. Микола Петрушевич, народився близько 1710 року в околиці міста Ковна (тепер Каунас, Литва). На початку ХVIII століття оселився в Червоній Русі, був парохом у с. Цетуля Яворівського повіту (тепер Жовківський район), «про що й сьогодні свідчить кириличний напис над дверима старої дерев'яної церкви».
Один із синів Миколи Петрушевича, Григорій (прапрадід Євгена Петрушевича), також був священиком.
Стрий Євгена, Йосип Петрушевич, працював учителем у прикарпатському селі Новиці Калуського повіту. Він відкрив для селян читальню, прищеплював їм навички в царині садівництва. У Новицях народився Михайло Петрушевич – кузен Євгена, малознаний український письменник (псевдо – Михайло Новицький). Навчався у Віденській духовній семінарії, де його побратимами були Богдан Лепкий, Філарет Колесса; друкував свої твори в часописі «Зоря», листувався з Іваном Франком і Яковом Головацьким. До нас дійшов лише з десяток його оповідань. Лише один рік отцю Михайлу Петрушевичу випало служити в містечку Болехів, де він помер через важку недугу у віці 26 років.

Отець Омелян Петрушевич: подалі від москвофілів
Душпастирями були дід і батько майбутнього президента ЗУНР – о. Михайло і о. Омелян (Емільян) Петрушевичі. У 1860 році о. Омелян Петрушевич був призначений парохом церкви св. Параскеви в Буську й оселився з сім'єю у парохіяльному домі на Довгій Стороні. У 1863 році стає деканом Буського деканату. Тоді ж шанований в тих сторонах душпастир і просвітник, який відкрив у місті українську двокласну школу, очолював повітову шкільну раду, збирав колекцію старожитностей і навіть провадив археологічні дослідження, був обраний віце-маршалом повітової ради в Кам'янці Струмиловій (нині – Кам’янка-Бузька).
За своїми політичними переконаннями о. Омелян схилявся до народовців, тоді, як його стрий, відомий історик і археолог о. Антін Петрушевич, був яскравим представником москвофілів. Згідно з записами у церковних шематизмах, о. Омелян Петрушевич помер 8 вересня 1901 року. 
Разом з дружиною Савиною Омелян Петрушевич виховав шістьох дітей. Троє їхніх синів брали участь у національно-визвольному русі. Старший, Степан, продовжив династію греко-католицьких священиків, був парохом «морально занедбаного» містечка Холоєва біля Радехова, з якого зробив зразкову українську парафію, служив духівником Української Галицької Армії. На цьому посту й помер від тифу 1920 року в далекій Бірзулі. Наймолодший син, Роман, закінчив правничі студії, брав участь у Листопадовому Чині, був комісаром ЗУНР у Кам’янці Струмиловій, займався створенням українських товариств, долучився до побудови у Буську народного дому. Через активну патріотичну позицію після 1939 року був заарештований енкаведистами і зник безвісти. Репресій зазнала і його сім’я. Середущому сину о. Омеляна, Євгену, судилося ввійти в історію як чільнику Західноукраїнської Народної Республіки й одному з провідних політиків у переломний період української історії.

Євген Петрушевич – політик «гострішого тону»
Першу освіту Євген Петрушевич отримав вдома, де завжди під рукою була багата батькова бібліотека. Рідкісними виданнями цієї книгозбірні користувались отець Йосип Боцян, (активний діяч визвольних змагань, духівник митрополита Андрея, який таємно висвятив Йосипа Боцяна на єпископа), віце-президент австрійського парламенту Юліан Романчук та інші.
Був учнем Академічної гімназії у Львові та студентом правничого факультету Львівського університету. Очолював товариство студентів-українців «Академічне братство». Практичні навики, вже як доктор права, Євген Петрушевич отримав у талановитого адвоката та філантропа Степана Федака, який згодом був державним секретарем харчових справ уряду ЗУНР.
Адвокатську діяльність Євген Петрушевич розпочав у Сокалі, де тоді було вкорінене москвофільство. На зароблені гроші молодий адвокат купує для міста… Народний дім. На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного виборчого закону) виборах Євгена Петрушевича обрали послом до парламенту (рейхсрату) від округу Сокаль–Радехів–Броди. Він відразу зайняв рішучу проукраїнську позицію, на сесіях парламенту відкрито критикував австрійську владу. Його опонент в цьому питанні, президент Українського клубу та найвідоміший тогочасний політик Галичини Кость Левицький, відзивався про Петрушевича як про політика «гострішого тону». «Петрушевич вирізнявся від інших українських депутатів своєю радикальністю. Він був різкий та прямолінійний у висловлюваннях, говорив те, що інші вагались говорити. Наприклад, під час своєї першої промови у сеймі він сказав польським депутатам: «Вступайтеся звідси за Сян».
Через два роки Євген Петрушевич переїжджає з адвокатурою в Сколе, згодом стає посадником цього міста. Від Стрийщини його обирають послом Галицького сейму. Євген Петрушевич береться напрацьовувати новий виборчий закон, який передбачає розширення прав українських виборців, домагається відкриття у Львові українського університету. «Українські посли на чолі з Є.Петрушевичем і К.Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини. Українців почали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, Іван Горбачевський став міністром здоров’я (1917-1918), а Йосиф Ганінчак — генеральним прокурором Австрії»  — свідчать історики.

Думки дослідників дещо розходяться, коли йдеться про уявлення Євгена Петрушевича щодо політичних перспектив Галичини. Так, Микола Литвин пише, що Петрушевич був серед тих парламентарів, які пропонували перетворити Австрійську імперію «на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією».  Натомість Валентин Мороз стверджує, що Петрушевич наполягав на від’єднанні Західної України як самостійної республіки. «Були такі політики, які вже навіть у 1918 році, коли розуміли, що Австрія розпадається, хотіли зробити українську державу, але в рамках, так би мовити, «союзу австрійських несоціалістичних республік». Навіть шанований Кость Левицький належав до тих, як я називаю, «австродинозаврів», бо більшість з них було таких, що все життя просиділи в австрійському парламенті та канцеляріях. Петрушевич виявився інакшим. Коли почалася Перша світова війна, і в Україні з’явилися Січові стрільці, а він належав до кола тих людей, Євген Петрушевич побачив, що це вже була база для нової української політики – самостійницької», - розповідав історик Валентин Мороз у програмі Львівського радіо «Український календар».

Найтрагічніша постать новочасної нашої історії
Про Євгена Петрушевича кажуть, що це «найтрагічніша постать новочасної нашої історії». Особливо це виявилося в останні роки його життя. Тут не було не лише нікого з рідних (єдиний син Євгена Петрушевича та польки Леокадії Пуніцької – Антін, за однією з версій, загинув від рук німецького гестапо у Литві), але й прибічників чи однодумців.
Президент ЗУНР помер у матеріальній скруті в Берліні 29 серпня 1940 року. Але він залишився в пам’яті галичан як чесний і безкомпромісний політик, що на чолі держави показав приклад шанування конституційного ладу, організованості, зібраності та дисципліни.
У 2002 році прах Євгена Петрушевича перевезли з Берліну до Львова і перепоховали в каплиці при Меморіалі воїнів Української Галицької Армії на Личаківському цвинтарі.

Постать Євгена Петрушевича, як і багатьох українських громадських та державних діячів того часу, дуже контраверсійна. Дехто його хвалить за розважливість, поміркованість і далекоглядність у політиці, інші критикують за надмірну демократичність, парламентаризм та конституціоналізм, які заважали йому прий­мати владні рішення у нелегкий для всієї країни час. Але фактом залишається те, що він справив визначний вплив на національно­визвольні змагання 1917–1921 років і загалом на українське державотворення.

Мова втрачається не тоді, коли її забувають, а тоді коли нею перестають розмовляти.
Те ж саме можна сказати й про історію.
Ми маємо пам'ятати, що наша історія – це наше коріння.
І ми не можемо забувати про своє славне героїчне минуле.
Ми самі маємо будувати свою державу.
Але, на жаль, у нас ніколи не було єдності, через що й потерпали.
Бракує її нам і нині.

Матеріали (Режим доступу):  
https://zik.ua/news/2013/06/03/petrushevych_stvoryv_vzirtsevu_derzhavu__istoryk_412036
http://www.istpravda.com.ua/articles/51adb28e68a42/
https://zbruc.eu/node/40855
https://zbruc.eu/node/8216
http://veche.kiev.ua/journal/3706/
http://golossokal.com.ua/gytjevi-istorii/evgenij-petrushevich-slavnyj-syn-galichiny.html
Підготувала науково-технічна бібліотека

Матеріали підготовлено 1.06. 2018р.